За майже тридцять років історія NFS знала як тріумфи, так і гучні провали. Найболючішим ударом по репутації серії став Need for Speed: The Run (2011). Гра від Black Box намагалася зробити ставку на кінематографічність і сюжет, але в підсумку запропонувала коридорні перегони без відкритого світу, невиразний сценарій та QTE-сцени, які виривали гравця з машини. Тривалість кампанії — близько двох годин. Фанати сприйняли це як образу, і продажі виявилися значно нижчими за очікування EA.
Провали, які змінили серію не на краще
Need for Speed: Rivals (2013) виглядав перспективно, але система AllDrive, що об'єднувала одиночну та мультиплеєрну гру, перетворилася на джерело постійного роздратування: випадкові гравці ламали прогрес кампанії, а збереження відбувалося лише на базі. Ще гірше прийняли Need for Speed (2015) — перезапуск серії з живими акторами у катсценах. Фічу з реальними людьми висміяли практично всі, а сама гра страждала від обов'язкового онлайн-підключення та відчуття незавершеності. Ghost Games явно не розуміла, чого хоче аудиторія.
Окремої згадки заслуговує Need for Speed: Payback (2017) — гру знищила система лутбоксів і прокачки через картки тюнінгу, через що тюнінг перетворився на рутинний гринд, а не на задоволення. Фанати називали це найгіршим геймдизайнерським рішенням у серії. Зрештою всі три проєкти об'єднує одне: EA і Ghost Games втрачали з уваги те, заради чого люди взагалі грають у NFS — азарт, свободу та кайф від водіння.
